Сторінками історії
Розбуджуючи степову тишу, лунав гудок паротяга. Лунав голосно, заклично. Саме з цього гудка і розпочалася історія нашого міста - міста Помічної.
Міста, як і люди, мають свою біографію. Одні велику і величезну, інші коротку, але яскраву. Ще інші - мало примітну. Та їх найбільше, вони складають основу нашого життя. Їх буденна праця, щоденні турботи і проблеми, дають змогу яскраво горіти іншим. Таке і наше невеличке місто Помічна, місто - трудівник.
Переїзд, роз'їзд, станція, селише, місто. Ось і вся його біографія.
1 серпня 1868 року вважається днем народження міста - саме в цей день почала діяти залізнична колія Балта - Єлисаветград, яка йшла через сучасне місто. Отже, 1 серпня 2012 року місту виповнилося 144 роки. Всі ці роки доля нашого міста тісно зв'язана з долею залізниці. Її розвиток сприяв розвитку міста. Її проблеми завжди були проблемами міста. Особливо це відчутно в наш неоднозначний час. Наше місто - це місто залізничників.
Залізниця дала життя не лише місту, а й нашій школі.
Майже все населення Помічної було неписьменним. Школи на станції не було. Хто мав змогу дати дітям грамоту, посилав їх навчатися в село Помічну (від нього і пішла назва нашого міста), де була однокласна школа. Нарешті в 1913 році на станції теж була відкрита трикласна школа.
Спочатку вона містилася у казармі колійного майстра, а згодом у спеціально збудованому приміщенні в західній частині поселення. Будувалася і утримувалася школа за рахунок залізничного відомства, де значилася під номером 19.
У 1916 році школу відвідувало біля 60 дітей. Будівля була замала для такої кількості учнів і в 1918 році школу було переведено в приміщення колишнього заїжджого двору поміщика Степанова, де вона знаходилась до середини 30-х років.
В 1933 - 1934 роках школа почала працювати як середня. Але приміщення було мало пристосованим, і в 1933-1935 рр. за рішенням Одеського відділеня залізниці було збудовано школу на 360 учнівських міст, в якій ми навчаємося і сьогодні. Відкриття нової школи стало справжнім святом не лише для учнів, але й для жителів усього міста.
З жовтня 1935 року президія Піщанобрідського райвиконкому слухала питання про "Хід нового навчального року", серед інших директорів звітував про готовність новобудови і директор Помічнянської десятирічки Степан Сафронович Качуровський.
Взагалі керівниками школи були:
-
Демченко І.Д. (1920-1930 рр.)
-
Качуровський С.С. (1930-1940 рр.)
-
Феденко Т.П. (1944-1945 рр.)
-
Кравчик Я.І. (1945-1955 рр.)
-
Тунік М.М. (1955-1969 рр.)
-
Звершановський І.А. (1969-1975 рр.)
-
Сідельніков М.О. (1976-1979 рр.)
-
Бабій П.Г. (1979-1990 рр.)
-
Коваленко С.С. (1990-2014 рр.)
-
Сигида О.М. (з 2014 р.)
Приміщення заїжджого двору ще довго слугувало нашій школі. тут були розміщенні майстерні по металу і по дереву, кабінет англійської мови, бібліотека, медпункт, кабінет швейної справи. Але споруда віджила і відслужила свій вік, тому в 1979 році була розібрана.
23 березня 1993 року наша школа святкувала 80- річчя. З цієї нагоди завуч Токмовцева Світлана Іванівна написала віршовану історію школи.
А ми почнемо повість,
Як втім тринадцятім прийшлося відкривать
Трьохкласну школу для дітей
І старожили добра пам'ятають день оцей.
Та нещасливий був той рік - тринадцяте число,
І скільки літ пройшло з тих пір,
То казарма, то заїжджий двір,
Лиш в 35-м, як урвавсь терпець
Для занять знайшлось постійне місце, накінець
Така собі обнова -
Нова - новісінька школа,
Ще й до того - двоповерхова.
То ж радості не було меж:
Бо світлі класи, коридори,
Хоч трішки було жаль -
Не побудовано спортзал.
І до 60-х коридор
Був місцем, де стрибали,
Бігали і грали в волейбол
І, навіть, в баскетбол.
Там гамірно і весело було,
А скільки учнів тут науку здобуло!
Й діди, й батьки наші
Стежками ходили,
Сміялися, раділи і любили.
Саджали дерева і квіти, і кущі.
Не лінувались працювали всі.
Зненацька фінська,
За нею друга світова,
Що не тільки помічнянцям
Доручитись не дала.
Школо рідна! Що з тобою?
Де випускники?
Розметали злії вітри на усі фронти...
Зруйноване місто, зруйнована школа. І коли 17 березня 1944 року Помічну було звільнено від фашистів, постало питання про її відбудову. 25 березня 1944 року директором назначено Феденко Тетяну Потапівну. На тендітні жіночі плечі лягла важка ноша. Немає матеріалів, немає спеціалістів. Зібрала старшокласників, начальник прорабського пункту запросив кількох пенсіонерів, які раніше працювали будівельниками, допомогти не працею, на це у старих людей не було сил, а порадою, досвідом. Почали розбирати і розчищати руїни. А тим часом третього серпня 1944 року в управлінні Одеської залізниці було підписано проект відбудови школи №19. П'того серпня 1944 року він був уже в руках директора Кравчика Якова Ісаковича, який тільки-но після поранення прибув у Помічну. Справи пішли скоріше, але до початку 1944 - 1945 навчального року завершити ремонтні роботи не встигли. Та все ж заняття розпочалися вчасно. Початкові класи навчалися у двох бараках на тереторії клабу залізничників (до цього там був госпіталь). Старшокласники поставили парти у дворі школи, де й навчалися, а після уроків займалися відбудовою школи. До настання холодів ремонтні роботи було завершено.
До 1960-го року школа залишалися залізничною за номером 19. На основі постанови Ради міністрів СРСР від 24 жовтня 1960 року за №1115 "Про передачу частини загальноосвітніх шкіл Міністерства шляхів сполучення в підпорядкування Міністерств освіти Союзних Республік", школа №19 була перейменована в школу №1 м.Помічної і передана в розпорядження Новоукраїнського районного відділу народної освіти 4 грудня 1960 року. 30 грудня 1962 року Указом Президії Верховної Ради СРСР місто Помічна була включена до складу Добровеличківського району, і школа була передана в розпорядження Добровеличківського райвно.
Після війни розширилася станція, з'явилися нові підприємства, зросла кількість населення, отже, зросла кількість учнів. Їх нараховувалось більше 1000, а школа розрахована лише на 360 учнів. Отож в школі постійно йшли будівельні роботи: щось будувалось, перебудовувалось. У місті жартома говорили: "В першій школі директор по сумісництву прораб". В 1962 році був затверджений проект приміщення для початкових класів та спортивного залу, а також прибудови до основного корпусу котельні і класної кімнати. Будівництво велося методом народної будови. Працювали будівельники, вчителі, батьки, учні. Відмінник народної освіти Барабаш Т.М. пригадувала: "На роботу йшли, як на свято, - з піснею, жартами. Це дасть можливість розгорнути роботу різних гуртків художньої самодіяльності, якою завжди славилася школа". Будівництво корпусу №2 завершилось в 1964 році.
